Уклоняємось усім героям!

Оситнязька загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів

Урок пам’яті

для учнів початкових класів

на тему:

« Уклоняємось усім героям!»

Провела: Гацелюк О.М.

Оситняжка 2015

Мета. Формування в учнів почуття патріотизму, любові до свого народу, нашої Батьківщини як незалежної держави; формування й розвиток мотивації, спрямованої на підготовку до захисту Вітчизни, на прикладі подвигу людей старшого віку; виховання інтересу до української пісні, українських традицій та почуття гідності за свій народ.

Обладнання. Карта України; державна символіка; сімейні фотокартки; рушники; листки із зошита.

Хід уроку

Учитель. Овіяний найщирішими людськими почуттями, травень кладе нам на плечі гарячі сонячні долоні й наказує: «Слухайте! Дивіться! Пам’ятайте!»

• Вставай, народ! – почули клич Землі.

Солдати, воїни, дорослі і малі.

Один за одним йшли батьки й сини

Дорогами священної війни.

Адже ми знаємо, що таке війна. Війна – це страшне лихо, суворе випробування, яке випало на долю нашого народу. Війна – справа жорстока. Великою була могутність народу і великим був його гнів. Люди захищали Вітчизну – найдорожче, що у них є. Адже немає нічого святішого, ніж боротьба за Батьківщину.

1 – й учень

Ми землю любили свою –

Красиву і величну,

Яку в жорстокому бою

Нам зберегли навічно.

2 – й учень

Хай пам’ять знову нас веде

В роки далекі грізні,

За все «спасибі» від дітей

Ми скажемо Вітчизні!

3 – й учень

На світанку того літа,

Коли мирно спали діти,

Гітлер дав військам наказ

І послав своїх солдатів

В край наш мирний убивати

Всіх людей, а значить – нас.

4 – й учень

В боях жорстоких проливалась кров

За річку Ворсклу й сонячний Дніпро,

За кожне місто, кожнеє село,

За все, що на землі росло.

За усмішки малят, за світлий клас.

За мир, за щастя кожного із нас.

5 – й учень

Хай гине сила темная,

Із тьми не вирина,

Іде війна священная,

Народна йде війна!

6 – й учень

Тут бій колись лунав за берег правий,

Стогнав метал, Дніпро до дна кипів,

Тут батальйони йшли на переправу,

Крізь дикі хащі вогненних стовпів.

Ми не забудемо того лиховісного дня 22 червня 1941 року коли нацистські окупанти підступно, без оголошення війни увірвались у наш мирний дім. Запалали міста і села. На землі України прийшла весна.

7 – й учень

Поля, як порожні вокзали, притихли, примовкли…

• Ми прийдемо! – батьки нам казали.

Уперше неправду казали –

Не прийде з війни півсела.

На територію України вторглися 57 дивізій і 13 корпусів армії «Південь». Київ та інші міста країни зазнали масованої бомбардировки. Окупанти швидко просувалися нашою землею. Червона армія не була готовою дати опір агресору. Не вистачало військових кадрів, сучасної зброї, військової техніки, уміння воювати в обороні. Тому за 2 місяці війни було захоплено майже половину України. У вересні після героїчної оборони війська Південно-Західного фронту змушені були залишити Київ, а після 73 днів оборони – Одесу.

Згодом така сама доля постигла Севастополь, Дніпропетровськ, Полтаву, Суми, Харків, Луганськ та інші міста.

До середини 1942 року вся територія України була під окупантами. Нацисти встановили «новий порядок», який відрізнявся особливою жорстокістю по відношенню до мирних мешканців. Слідуючи плану «Ост», вони, наприклад, хотіли протягом 30 років виселити з України мільйони українців і заселити її німецькими колоністами.

Особливо ненавидів слов’ян новий правитель України Ерік Кох. Він казав: «… наше завдання полягає в тому, щоб витягти з України усі соки, не звертаючи уваги на те, що про нас будуть думати українці».

За його наказом на українських землях було засновано 50 гетто – місць для ізольованого мешкання євреїв – і більше ніж 180 концентраційних таборів. З 1942 року почалося масове примусове вивезення українців на роботу в рейх, у Німеччину.

Окупанти нещадно знущалися над мирним населенням України.

Понад 250 сіл були спалені разом з мешканцями. Багато людей загинуло від голоду – в Києві населення за роки війни зменшилося на 60%, більш ніж на третину скоротилося населення Харкова. За часи окупації було закатовано близько 850 тисяч євреїв. Тільки за два дні – 29-30 вересня 1941 року – в Києві у Бабиному Яру окупанти розстріляли 33 тисячі євреїв. У таборах на території України загинуло 1,3 млн військовополонених.

У 1943 році почалося визволення українських земель. Дякуючи стрімкому наступу за 2 місяці були визволені Харків, Суми, Донецьк, Чернігів, Полтава, Запоріжжя, Дніпропетровськ. 6 листопада після важких боїв на Дніпрі був визволений Київ.

На боротьбу з ворогом проводжали батьки синів і дочок, діти – батьків, дружини – чоловіків. А потім з нетерпінням чекали вісточки одне від одного.

І йшли з фронту довгоочікувані солдатські трикутники… солдатські трикутники – жива історія війни…

8 – й учень

Повзе поштар у рев, у грім,

Назустріч радості чи смерті.

Несе листи, та не усім.

Ідуть трикутники потерті.

Тобі не пишуть. Не журись.

Я приповзу до вас удруге.

А ти танцюй і бадьорись,

Тримай: від подруги і друга…

Вручив би кожному по сім,

Сто раз би повз назустріч смерті,

Лише б усім, хоч раз усім

Вручить трикутники потерті.

Його чекають неспроста,

Хоча у сумці не гранати.

Ось тільки б жодного листа

На пошту знов не повертати.

Лист Олександра Голікова дружині (28 червня 1941 рік)

«Мила Тонечко!

Я не знаю, чи ти коли-небудь прочитаєш ці рядки. Але я твердо знаю, що це останній лист. Зараз йде бій жаркий, смертний. Наш танк підбито, навколо фашисти. Весь день відбиваємо атаку.

Сьогодні шостий день війни. Ми залишилися удвох…»

Лист – заповіт Леоніда Сіліна рідним ( 30 серпня 1941 року)

« Здрастуйте, мої рідні!

Здрастуйте, хоча, коли ви будете читати цього листа, мене не буде в живих.Адже і через смерть, через небуття я обіймаю вас, мої рідні, я цілую вас! І не як привид.А як живий і рідний ваш татко…»

З листа командира партизанської бригади Олександра Германа дружині (9 липня 1942 року)

«…Життя я люблю безтямно. Воно гарне своїм горем і своєю радістю. Але якщо доведеться померти, то знай, що помру я чесно.

Самовіддано. Я не осоромлю землі рідної. Не осоромлю свою сім’ю, синові буде що згадати про батька його…»

А війна – жорстока, груба, безсердечна. Але жінка, мати, берегиня, яка дає найсвятіше – життя, - має його захистити.

«Прощавай, мамочко. Я гину… не плач за мною, гину. Але загине багато ворогів.

Мамо! Прийде наша рідна армія, передай їй, що я загинула за Батьківщину. Нехай помстяться за мене і за наші муки.

А як хочеться жити…

Ой, мамо! Прощавай! Цілую всю сім’ю в останній раз, з останнім привітом і поцілунком. Ніна Донцова»

Ніна тричі проникала в тил ворога за завданням військового командування. Коли вона останній раз з’явилася у місті, її арештували. Фашисти довго катували дівчину, але не добилися жодного слова. Перед стратою Ніна написала листа матері. Цей лист було знайдено серед документів, які кинули окупанти, коли спішно тікали з міста.

Під час війни пересилка кореспонденції з фронту здійснювалася безкоштовно. Листи складалися простим трикутником, що не вимагало конвертів. Листи «трикутником» ішли не тільки з фронту, а й на фронт.

Перед написанням листа потрібно було його правильно скласти.

Під час війни це вміли робити всі, навіть маленькі діти.

Міліє, що було колись,

Та раптом вихлюпне рікою…

Писав на фронт хлопчина листопад

Малою щирою рукою…

Учитель разом з учнями з аркуша шкільного зошита складає лист «трикутник».

Я пропоную вам написати в листах 5 правил «Завжди» і 5 правил «Ніколи» стосовно самих себе. (Відповіді деяких учнів)

Бажаю вам дотримуватися цих правил.

З давніх- давен на честь померлого запалювали свічку. Давайте і ми запалимо свічку в пам’ять про тих, чиї листи ми сьогодні читали, і тих, листи яких не прочитаємо ніколи.

Вшануймо пам’ять загиблих у роки війни хвилиною мовчання. Прошу всіх встати.

( Хвилина мовчання)

Там де Лаври золота кантата

Височіє в гомоні століть,

Мати Невідомого солдата

На могилі, наче тінь, стоїть.

Б’є вогонь з-під сивого граніту,

Полум’я кипить, мов джерело.

То горить велике серце світу,

Що в каміння жилами вросло.

А в старих очах

Тремтить сльозина,

Що зусильна пропекти броню.

Стала мати і впізнала сина

В клекотінні Вічного вогню!

Скільки б років не відходило у вічність, але людська пам’ять біде берегти в своїх глибинах те, що змушує серце не лише озватися радістю, а й здригнутися від невимовного болю до тих, чиє життя було коротке, обірване. Народна біда нвколи не забувається, застерігає, навчає бути пильним та чесним перед героями минулих днів.

Священні місця і дороги,

Якими на подвиги йшли.

Солдати весну Перемоги

Країні з боїв принесли.